— Ну годі, Тоні, годі, — тихо сказав сенатор. — Прошу тебе, не задурюй дитині голови такими думками…
Розділ сьомий
В душі Томас Будденброк був невдоволений нахилами й розвитком малого Йоганна.
Колись, хоч здивовані філістери й похитували головами, він привів у свій дім Герду Арнольдсен, бо почував себе досить сильним і вільним, щоб, без шкоди для своєї купецької діловитості, виявити трохи не такий, як в інших, смак. Але невже ця дитина, цей довгожданий спадкоємець родини, що зовні, фізично, має стільки прикмет батьківського роду, душею цілковито вдався в матір?
Він сподівався, що хлопець колись щасливішою і впевненішою рукою продовжить справу його життя, — то невже ж він з натури буде чужий середовищу, серед якого муситиме жити й працювати, і навіть своєму батькові?
Досі Гердина гра на скрипці була для Томаса чарівним доповненням до її незвичайних очей, які він любив, до буйних каштанових кіс і всієї її небуденної постаті; але тепер, коли він побачив, як пристрасть до музики, чужа й не зрозуміла йому самому, так рано, з перших же років життя, цілком опанувала його сина, вона почала ввижатися йому ворожою еилою, що стала між ним і хлопцем, з якого він сподівався зробити справжнього Будденброка, дужого чоловіка з практичним розумом і здоровим прагненням до влади й успіху. А в такому стані, як він перебував останнім часом, підозріливому й роздратованому, йому здавалося, що та ворожа сила хоче зробити його чужим у власному домі.
Він не здатен був зрозуміти й відчути ту музику, якій віддавалася його дружина разом з своїм приятелем, органістом, а Герда, категорична й нетерпляча у всьому, що стосувалося мистецтва, ще й утруднювала йому шлях до музики, і то просто-таки жорстоким способом.
Томас ніколи не думав, що природа музики така чужа його родині, як тепер виявилось. Його дід любив часом пограти на флейті, а сам він з задоволенням слухав гарні мелодії, сповнені легкої грації, мрійливого смутку чи веселої бадьорості. Та він твердо знав: досить йому згадати добрим словом такий твір, як Герда стисне плечима і, поблажливо всміхнувшись, скаже:
— Ну що ти, любий! Ця річ не має ніякої музичної вартості…
Томас ненавидів ту «музичну вартість» — вислів, з яким у нього пов’язувалось тільки уявлення про холодну пиху.
Коли розмова відбувалась при Ганно, йому кортіло відверто повстати. Не раз бувало, що в таких обставинах він більше не міг стриматись і вигукував:
— Ох, серце моє, мені здається, що вічно козиряти тією «музичною вартістю», мало кому зрозумілою, — не дуже добрий тон!
А вона йому відповідала:
— Затям собі раз назавжди, Томасе, що в музиці як мистецтві ти нітрохи не знаєшся. Хоч який ти розумний, а ніколи не збагнеш, що вона щось більше, ніж приємна для вуха післяобідня розвага. В музиці ти не здатен відчути банальності… а це й є мірило розуміння мистецтва. Наскільки тобі чужа музика, ти можеш переконатися хоч би з того, що твій музичний смак не відповідає іншим твоїм потребам і поглядам. Що тебе тішить у музиці? Дух дешевого оптимізму. Якби ним була просякнута книжка, ти сердито або глузливо відкинув би її. Швидке здійснення кожного, ледь відчутого бажання… Негайне, послужливе заспокоєння найменшого хотіння… Хіба в житті буває так, як у гарпій мелодії?.. Це немудрий ідеалізм…
Томас розумів її, розумів, що вона казала. Але не міг іти слідом за її почуттям, не міг збагнути, чому мелодії, що підбадьорюють або зворушують його, — просто ніщо, а музичні твори, які здаються йому сухими й заплутаними, мають найвищу музичну вартість. Він стояв перед храмом, від якого Герда проганяла його зневажливим помахом руки… І йому боляче було дивитися, як вона з сином зникає в середині того храму.
Томас не показував, як його журило, що він і його малий син стають дедалі чужіші один одному; домагатися ж прихильності в дитини він не міг — навіть думка про це жахала його; Удень, обтяжений справами, він мало бачив хлопця, але за обідом намагався, розмовляти з ним приязним, невимушеним тоном, у якому ледь відчувалася підбадьорлива суворість.
— Ну як, друже? — казав він, поплескавши Ганно по потилиці і сідаючи поряд з ним до столу навпроти дружини. — Що чувати? Що ми сьогодні робили? Вчили уроки? 1 грали на роялі? Добре! Тільки не треба надто захоплюватись, а то не буде бажання ні до чого іншого, і можемо залишитись на другий рік!
Жоден м’яз на обличчі не зраджував напруження й тривоги, з якою він чекав, як Ганно поставиться до його вітання, як відповість на нього; ніщо не виявляло, як боляче стискалося батькове серце, коли син, підвівши на нього несміливий погляд золотаво-карих, затінених очей, навіть не подивившись йому в обличчя, знову мовчки схилявся над тарілкою.
Смішно було б так близько брати до серця безпорадність дитини. В перервах між стравами, коли міняли тарілки, сенатор вважав за свій обов’язок трохи поговорити з хлопцем, проекзаменувати його, навернути думками до практичних знань: «Скільки мешканців у місті? Які вулиці ведуть від річки до верхньої частини міста? Як називаються комори, що належать фірмі? Відповідати швидко й чітко!..» Але Ганно мовчав. Не з упертості, не тому, щоб зробити батькові боляче. Але мешканці, вулиці, навіть комори, що за звичайних обставин були йому безмежно байдужі, ставши предметом екзамену, сповнювали його розпачливою відразою. Хлопець міг бути веселий, міг навіть балакати з батьком, та тільки-но розмова починала скидатися на екзамен, він сумнішав і ставав зовсім безпорадний. Очі йому туманіли, уста кривилися з відчаю, а в голові лишався тільки великий болючий жаль на батька: нащо він своєю необережністю — бо знає ж, що такі спроби добром не скінчаться, — зіпсував собі і всім обід? Він дивився в свою тарілку очима, повними сліз. Іда підштовхувала його, шептала йому назви вулиць, комор. Ох, навіщо? Дарма, зовсім дарма! Вона його не розуміла. Він-бо знав ті назви, принаймні більшість їх, добре знав, і йому не важко було б хоч трохи потішити тата, якби ж то змога. Якби йому не заважало щось непереборно сумне… Суворе батькове слово, стук виделкою по колодочці ножа лякали хлопця. Він зиркав на матір, на Іду, пробував щось відповісти, але на першому ж складі захлинався плачем. Нічого в нього не виходило!
— Досить! — сердито кричав батько. — Мовчи! Я більше не хочу слухати! Можеш не відповідати! Сиди ціле життя німим плаксієм!
І обід кінчався в гнітючій мовчанці.
Але за цю мрійливу кволість, цей плач, цілковитий брак бадьорості й енергії сенатор хапався, коли виступав проти палкого захоплення Ганно музикою.
Здоров’я Ганно завжди мав кволе. Особливо ж багато болю і страждань завдали йому зуби. Ще як прорізувалися молочні зуби, він мав таку гарячку й корчі, що мало не помер, а потім ясна в нього часто запалювалися й наривали. Коли такий нарив дозрівав, мамзель Юнгман проколювала його шпилькою. Тепер, як почали випадати молочні зуби, страждання його ще збільшились. Часто біль був такий, що в хлопця не ставало сили терпіти його. Він цілими ночами не спав, плакав і тихо стогнав у невеличкій гарячці, викликаній самим тільки болем. Його зуби, зовні такі самі гарні й білі, як у матері, були надзвичайно крихкі, вразливі і росли нерівно, натикаючись один на одного. Щоб усунути всі ці вади, малому Ганно довелося рано познайомитися в своєму житті з страшною людиною — паном Брехтом, зубним лікарем Брехтом з Млинарської…
Уже саме прізвище цього чоловіка жахливо нагадувало тріск щелепи, з якої витягають, викручують, виламують коріння зуба, — серце Ганно стискалося з ляку, коли він сидів, зіщулившись, навпроти вірної Іди Юнгман у приймальні пана Брехта, вдихав гострий дух ліків і гортав ілюстровані журнали, поки в дверях кабінету з’являвся лікар із своїм ввічливим, але таким страшним «прошу»…
Та було в тій приймальні щось дивно звабливе: великий строкатий папуга з лихими очицями, що сидів у кутку в мідній клітці і невідомо чому звався Йозефусом. Голосом лютої старої баби він кричав: «Сідайте!.. Хвилиночку!..» І хоч за таких обставин ці слова звучали як злий глум, Ганно Будденброк ставився до нього з любов’ю, змішаною зі страхом. Папуга!.. Великий, строкатий птах, що звався Йозефусом і вмів говорити! Чи, бува, не втік він з зачарованого лісу, з казки Гріммів, яку читала вголос Іда Юнгман?.. Лікареве «прошу» Йозефус також повторював, та ще й дуже настійливо, тому хоч як дивно, а хворий сміявся, коли входив до кабінету й сідав у велике, жахливе крісло коло вікна, біля якого стояла бормашина.