А оскільки Еріка Вайншенк, у дівоцтві Грюнліх, умиваючись слізьми, які могли означати що завгодно, відповіла, згідно з своїм обов’язком, точнісінько так, як колись за подібних обставин у гамбурзькій віллі відповіла батькові сама Тоні, то вони почали звикати до думки про можливе розлучення…

День, коли пані Перманедер у закритій кареті забрала свого зятя з в’язниці, був майже такий сльотливий, як і тоді, коли його садовили. Вона привезла його до свого помешкання на Липовому майдані. Розгублено і збентежено привітавшись з дружиною і дитиною, Гуго Вайншенк, сивий, пригнічений, пішов у приготовану йому кімнату. Він сидів там цілими днями, з ранку до вечора курячи сигари, не зважуючись вийти на вулицю і здебільшого навіть їв окремо від родини.

В’язничне життя не могло підірвати здоров’я Гуго Вайншенка, бо організм він мав залізний. А все ж справи його були кепські. Страшно було дивитися, як зломило цього чоловіка громадське приниження, судовий вирок і трирічне ув’язнений. А він же, мабуть, не вчинив нічого такого, чого б не робили день у день, і то з чистим сумлінням, більшість його колег. І коли б його не спіймали, він, безперечно, й далі ходив би, високо тримаючи голову і не почуваючи за собою ніякого гріха. На суді він запевняв, що й сам був щиро переконаний, та й знавці таких речей йому казали, ніби сміливий маневр, який він здійснив на користь страхового товариства й задля власної вигоди, в діловому світі вважають за usance. Проте юристи, люди, які, на його думку, нічогісінько не тямили в таких справах, які мали зовсім інші уявлення й погляди, звинуватили його в шахрайстві, і цей вирок, підтриманий владою, так страшенно захитав його віру в себе, що він тепер боявся глянути людям у вічі. Його пружна хода, звичка енергійно погойдувати станом, вимахувати кулаками й вощити очима, дивовижна наївність, що дозволяла йому з висоти своєї неосвіченості й некультурності ставити дурні запитання або розповідати в товаристві непристойні анекдоти, — все те зникло! Так безслідно зникло, що дружині й тещі страшно ставало від його безмежного пригнічення, боягузтва й цілковитої втрати почуття власної гідності.

Вісім чи десять днів Гуго Вайншенк тільки те й робив, що курив сигари, потім почав читати газети й писати листи. А ще через вісім чи десять днів він досить невиразно заявив, що в Лондоні йому начебто трапляється нове місце, але він хоче спершу поїхати туди сам, щоб особисто все владнати, і аж як усе буде готове, викликати до себе дружину й дитину.

Він у супроводі Еріки подався в закритій кареті на вокзал і виїхав з міста, навіть не показавшись на очі її родичам.

А через кілька днів дружина отримала від нього листа, ще з Гамбурга, де він повідомляв, що ані житиме з ними, ані писатиме їм, поки не зуміє забезпечити їм відповідні умови існування. І це була остання звістка про Гуго Вайншенка. Відтоді ніхто більше про нього ніколи не чув. І хоч згодом пані Перманедер, досвідчена в таких справах, з властивою їй енергією і передбачливістю кілька разів пробувала розшукати свого зятя, щоб, як вона пояснювала в поважною міною, його зловмисною втечею юридично обгрунтувати розлучення, він наче крізь землю провалився. Отак і вийшло, що Еріка Вайншенк з малою Елізабет лишилася жити в світлому материному помешканні на Липовому майдані.

Розділ п’ятий

Подружжя, від якого народився малий Йоганн, ніколи не переставало бути цікавою темою розмов у місті. Як сам сенатор і його дружина мали в собі щось екстравагантне й загадкове, так і їхнє спільне життя було якесь дивне, навіть сумнівне. Щось вивідати, зазирнути в їхні стосунки, поза зовнішні факти, було важко, а все ж цікаво, принаймні спробувати не вадило… І що менше люди знали про Герду й Томаса Будденброків, то більше про них пліткували у вітальнях, спальнях, у клубах і в казино, навіть на біржі.

Як вони знайшли одне одного і що їх єднало? Згадували, з якою квапливою рішучістю заявив про свій вибір вісімнадцять років тому тридцятирічний тоді Томас Будденброк. «Вона або ніхто» — сказав він, і з Гердою, мабуть, було те саме, бо ж в Амстердамі вона до двадцяти семи років давала відкоша всім залицяльникам, а за цього пішла не роздумуючи. Отже, шлюб з кохання, міркували собі люди, бо хоч як їм хотілося, а треба було визнати, що Гердині триста тисяч посагу грали тут тільки другорядну роль. Але, знову ж таки, й кохання, того, що звичайно розуміють під цим словом, у стосунках між Томасом і Гердою Будденброками з самого початку щось не дуже було помітно. З перших же днів у їхньому взаємному ставленні люди добачали тільки чемність, дуже незвичну між подружжям, коректну й шанобливу чемність, яка, незрозуміло чому, випливала не з відчуженості, а з вельми своєрідного, мовчазного, глибокого взаємного довір’я і розуміння, з постійної взаємної поваги ж толерантності. Роки тут нічого не змінили. Змінилося єдине: хоч різниця у віці між ними була дуже незначна, тепер вона почала різко впадати в око…

Люди приглядалися: до подружжя і бачили перед собою підтоптаного, вже трохи огряднуватого чоловіка й молоду жінку. Всі вважали, що Томас Будденброк підупав. Так, підупав, незважаючи на його марнославну, трохи кумедну «франтуватість», — це слово якраз пасувало до нього, — а Герда за вісімнадцять років майже не змінилася. Здавалось, ніби її законсервував нервовий холод, у якому вона жила і який поширювала круг себе. Її каштанові коси зберегли той самий колір, гарне біле лице не втратило давніх обрисів, а постать була така ж струнка й елегантна. В куточках її карих очей, трохи замалих і надто близько посаджених, і досі лежали синюваті тіні… Ті очі не викликали довір’я. Дивилися вони дивно, і ніхто не міг розгадати, що в них ховається. Ця жінка — холодна, стримана й замкнута, незворушна й неприступна, що, здавалось, тільки до музики виявляла трохи життєвого тепла, — будила невиразну підозру. Люди діставали із закамарків нам’яті свої вже трохи припорошені знання людської натури і приміряли їх до дружини сенатора Будденброка. В тихому болоті чорти водяться. Не всі такі невинні, як удають. А що їм хотілося хоч трішки зазирнути в таємницю подружжя Будденброків і взагалі щось дізнатись і зрозуміти, то їхня обмежена фантазій привела їх до припущення, що не інакше, як красуня Герда трохи обдурює свого підстаркуватого чоловіка.

Люди почали пильно приглядатися, і минуло небагато часу, як усі прийшли до спільної думки, що Герда Будденброк у своїх стосунках з лейтенантом фон Тротою, лагідно кажучи, переступає узвичаєні межі.

Рене-Марія фон Трота, родом з Рейнської області, був молодшим лейтенантом у одному з піхотних батальйонів місцевого гарнізону. Червоний комір дуже личив до його чорного густого кучерявого чуба, зачесаного на скісний проділ від білого чола. Та хоч він був високий і дужий, у всій його постаті, в його рухах, у манері розмовляти, навіть мовчати не було нічого військового. Він любив сидіти, заклавши пальці за гудзики напіврозстебнутого мундира і підперши щоку другою рукою. Його поклонам бракувало військової твердості, він навіть не клацав підборами, а мундир, що облягав його м’язисте тіло, носив недбало, ніби якесь цивільне вбрання. Навіть його тоненькі юнацькі вуса, які навскіс спадали до куточків рота і яких не можна було ані витягнути щипцями, ані підкрутити, ще дужче підсилювали те чисто цивільне враження. Та найдивовижніші були в нього очі: великі, незвичайно блискучі і такі чорні, що здавалися бездонними вогненними проваллями, мерехтливі очі, які дивилися на світ замріяно й суворо…

Безсумнівно, до армії він пішов не з власної волі чи принаймні не маючи потягу до військової справи, бо хоч був дужий і здоровий, службу свою виконував недбало. Товариші його не любили, оскільки він був байдужий до їхніх зацікавлень і розваг — звичайних зацікавлень і розваг молодих офіцерів, що недавно повернулися з переможного походу. В їхньому середовищі фон Троту вважали за неприємного, екстравагантного дивака, що любив самітні прогулянки, не цікавився ані кіньми, ані полюванням, ані жінками, а всією душею горнувся до музики. Він ніколи не заглядав до клубу чи в казино, зате грав на кількох інструментах і ходив на всі опери і концерти, де вже звикли до його полум’яних очей і недбалого вигляду, наче не у військового, а в якогось актора.