Розділ п’ятий

— Ви його бачили, пане пастор?

Служниця знову перемінила тарілки. На столі з’явилася величезна, цеглястого кольору копчена шинка, запечена в сухарях, а до неї кислувата цибулева підлива і така сила городини, що всі, хто сидів коло столу, могли б наїстися тільки її. Лебрехт Крегер узявся краяти шинку; Злегка піднявши лікті й натискаючи довгими вказівними пальцями на ножа й на виделку, він обережно відрізав соковиті шматки м’яса. Подали також шедевр пані Елізабет — «російський горщик», гостру суміш з тушкованих овочів, що ледь відгонила спиртом.

Ні, на жаль, пастору Вундерліхові не довелося споглядати Бонапарта. Зате старий Будденброк і Жан-Жак Гофштеде бачили його на власні очі: перший — у Парижі, якраз перед російською кампанією, на параді, влаштованому перед палацом Тюїльрі, а другий — у Даицігу…

— Далебі, на вигляд від був доволі-таки непривітний, — мовив поет, високо піднявши брови й підносячи До рота виделку, на яку майстерно наколов заразом до шматку шинки, брюссельської капусти й картоплі. — Хоч казали, наче тоді, в Данцігу, він був у веселому настрої. Навіть розповідали такий анекдот… Цілий день він різався в карти з німцями, і то немилосердно, а ввечері сів грати з своїми генералами. «N’est-ce pas, Rapp, — сказав. він, згорнувши зі столу повну пригорщ золотих, — les allemands aiment beaucoup ces petits Napolйons?» [21] — «Qui, Sire, plus que le Grandi» [22] — відповів Рапп…

Серед веселого сміху, доволі гучного, — бо Гофштеде гарно розповів свій анекдот, навіть злегка наслідуючи міміку імператора, — старий Будденброк зненацька заявив: — Ну, жарти жартами, а все-таки не можна не поважати його великої особи. Що за натура!

Консул поважно похитав головою:

— Ні, наше покоління вже не розуміє, як можна шанувати людину, що вбила герцога Енгієнського, знищила в Єгипті вісімсот полонених…

— Хто зна, чи все це не перебільшено й не перебріхано, — втрутився пастор Вундерліх. — Може, той герцог і справді був легковажним бунтівником, а щодо полонених, то постанова про екзекуцію була викликана необхідністю й добре зважена, а ухвалила її солідна військова рада…

І пастор розповів про книжку, що вийшла кілька років тому, твір імператорового секретаря; він читав її, — путяща річ…

— Все одно, — стояв на своєму консул; він почав знімати нагар зі свічки, що блимала на столі перед ним. — Не збагну, просто не збагну, як можна захоплюватися тим нелюдом! Як християнин, як людина релігійна я не знаходжу в своєму серці місця такому почуттю.

На обличчі в нього з’явився вираз мрійної задуми, він навіть трохи схилиш набік голову, — тим часом його батько й пастор Вундерліх, здавалося, ледь-ледь пересміхнулися.

— Воно то так, — пожартував батько, — але малі наполеони все ж таки були нічогенькі, га? Мій син марить Луї-Філіипом, — додав він.

— Марить? — в легкою іронією перепитав Гофштеде. — Дивно чути ці слова разом: Філіпп Егаліте і — марить!

— Ну, а я вважаю, що нам, їй-богу, є чого повчитися в Липневої монархії… — Консул говорив поважно, переконано. — Приязне, зичливе ставлення французького конституціоналізму до нових практичних ідеалів і запитів часу… це щось варте подиву…

— Практичні ідеали… гм… — Старий Будденброк, надумавши дати перепочинок своїм щелепам, крутив у руках золоту табакерку. — Практичні ідеали… Ні, мені це не до вподоби, — спересердя він заговорив по-нижньонімецькому. — Ремісничі, технічні, торговельні училища з’являються тепер, як гриби після дощу, гімназія і класична освіта стала раптом дурницею, в кожного на думці тільки рудні, промисловість та зиск… Добре, краще й не треба! А з іншого боку, не вельми мудро весь час отак… та? Не знаю, чогось мене все це дратує… Та я нічого такого не сказав, Жане… Липнева монархія добра штука…

Проте сенатор Ланггальс, так само як і Гретьєнс з Кеппеном, стали на бік консула. Ні, Франція таки молодця, і прагнення до такого самого ладу тут, у Німеччині, треба тільки вітати… Пан Кеппен знову сказав «молодця». За обідом він став ще червоніший і гучно сопів; зате в пастора Вундерліха обличчя й далі було бліде, витончене, опромінене ясною думкою, хоч він з великою приємністю випивав чарку за чаркою.

Свічки поволі догоряли, і часом, коли протяг відхиляв їхнє тремтливе полум’я вбік, над столом хвилею перекочувався ледь чутний запах воску.

Гості й господарі сиділи на важких стільцях з високими спинками, їли важкими срібними виделками важкі добрі страви, запивали їх важким, добрим вином і неквапливо виповідали свої думки. Невдовзі мова перейшла на торгівлю, і вони мимоволі почали дедалі частіше вдаватися до діалекту, до його надійних, ваговитих зворотів, по-діловому коротких і по-заможному недбалих, та ще й часом присмачували їх добродушною іронією. Замість «на біржі» вони казали «на товчку», і обличчя їхні світилися щирою втіхою.

Дами скоро перестали цікавитись їхньою розмовою. Серед них слово взяла мадам Крегер — почала апетитно розповідати про те, як найкраще тушкувати коропа в червоному вині.

— Поріжте його на великі шматки, серденько, складіть у каструлю, пересипте цибулею, гвоздикою і сухариками, тоді додайте трішечки цукру, ложку масла і ставте на вогонь. Але не мийте, голубко, боронь боже, треба, щоб не витекла кров…

Старий Крегер сипав найкращими своїми жартами, а консул Юстус, його син, що сидів поруч з доктором Грабовим недалеко від дітей, дражнив мамзель Юнгман; вона мружила карі очі і, тримаючи за своїм звичаєм ножа й виделку рівно догори, легеныко розгойдувалася на стільці. Навіть Евердіки пожвавішали і голосно загомоніли між собою. Пані Евердік винайшла нове пестливе ім’я своєму чоловікові.

— Ягнятко ти моє! — лебеділа вона і трясла чепчиком від напливу почуттів.

Нарешті розмова за столом стала загальною: Жан-Жак Гофштеде торкнувся своєї улюбленої теми — подорожі до Італії, яку він відбув п’ятнадцять, років тому з одним багатим гамбурзьким родичем. Він розповідав про Венецію, Рим і про Везувій, про віллу Боргеїзе, де небіжчик Ґете написав частину свого «Фауста», захоплювався водограями з часів Відродження, що дарують мандрівцям прохолоду, рівними, гарно підстриженими алеями, де так приємно прогулюватись, і хтось згадав великий, здичавілий садок Будденброків, зразу за міською брамою.

— Слово честі, — озвався старий Будденброк, — я й досі сердитий на себе, що не спромігся свого часу хоч трохи його причесати. Недавно заглянув туди — а там дикі хащі, просто ганьба! А який гарний був би куточок, коли б повикошувати траву та попідстригати дерева, щоб були кулястої і гранчастої форми…

Проте консул палко заперечив:

— Боронь боже, тату! Я влітку люблю гуляти в тих хащах, однак для мене вся краса пропаде, коли отак обчикрижити чудову, вільну природу.

— Але як та вільна природа належить мені, то невже я не можу зробити з нею, що сам хочу, хай їй біс?

— Ох, тату, коли я лежу там під розбуялими кущами у високій траві, то мені здається, що я швидше сам належу природі, аніж маю на неї якесь право…

— Кришане, не переїдайся! — гримнув зненацька старий Будденброк. — Тільді, тій нічого не зашкодить, пакує в себе, як молотарка…

І справді, тиха, худенька дівчинка з довгастим, старкуватим обличчям творила біля столу чудеса. На питання, чи не насипати їй ще одну тарілку юшки, вона протягло й покірно відповіла: «Та-ак, про-о-шу!» Риби, а так само й шинки, вона набирала двічі, щоразу виловлюючи найбільші куски, а заразом нагортала цілу купу городини, тоді короткозоро схилялась над тарілкою і мовчки, без поспіху, старанно поїдала все великими шматками. На слова старого господаря вона здивовано підвела голову і тільки протягло сказала, лагідно й наївно: «О го-осподи… дядьку!» Але не збентежилась, їла далі з інстинктивним; жадібним апетитом бідної родички за багатим столом, хоч знала, що так не личить і що з неї глузують, байдуже усміхалась і знову накладала собі на тарілку смачних речей, терпляча, вперта, голодна й хирлява.