Пан Кеппен якусь мить сторопіло дивився на нього, тоді, забувши про кунфліхт і про добробут держави, зареготав разом з усіма, аж луна пішла попід стелею. Пастор Вундерліх відійшов де вікна; з того, як тремтіли його плечі, знати було, що він теж тихенько сміявся.
Вони ще довго сиділи в більярдній, бо виявилося, що Гофштеде мав про запас не один такий жарт. Пан Кеппен розстебнув усі гудзики на жилеті і був у найкращому гуморі: тут він почувався вільніше, ніж коло столу в їдальні. До кожного удару кия він додавав по-нижньонімецькому якусь кумедну примовку і часом, уже вкотре, блаженно заводив:
Він гудів його таким низьким басом, що віршик видавався ще смішнішим.
Розділ дев’ятий
Було вже досить пізно, десь близько одинадцятої, колії гості, що знову зібралися в кімнаті з краєвидами, майже одночасно почали прощатися. Пані Елізабет, коли всі панове перецілували їй руку, зразу ж подалася нагору, до своїх покоїв, довідатись до хворого Христіана, і наглядати за служницями, що прибирали посуд, лишилася мамзель Юнгман; мадам Антуанета теж пішла до своєї спальні. Лише консул спустився з гістьми вниз і провів їх аж на вулицю.
Пронизливий вітер періщив навскоси дощем, і старі Крегери, закутані в пухнасті хутра, поспішили всістися у величну карету, що давно вже на них чекала. Жовте світло олійних ліхтарів, що були понавішувані на стовпах. перед будинком і на грубих ланцюгах, натягнених через вулицю, неспокійно бликало. Подекуди на вулицю, що стрімко спускалася до Трави, виступали з мороку будинки з прибудовами; біля декотрих були галереї або просто лавки. Між повибиваною бруківкою витикалася мокра трава. До Марийської церкви навпроти світло не досягало, вона була вся повита мороком і дощем.
— Merci, — сказав Лебрехт Крегер консулові, що стояв біля карети, й потис йому руку. — Merci, Жане, вечір був чудовий.
Хряснули дверці, і карета рушила з місця.
Пастор Вундерліх і маклер Гретьенс також подякували й подалися своєю дорогою. Пан Кеппен у пальті з препишною пелериною і в височенному сірому циліндрі, взяв під руку свою опасисту дружину і сказав найщирішим басом:
— Добраніч, Будденброку! Ну йди вже, йди, бо ще застудишся. Красно дякую, ще б пак! Давно вже так смачно не їв… То ти, бачу, вподобав моє червоне по чотири марки, га? Ще раз на добраніч тобі…
І подружжя Кеппенів разом з консулом Крегером та його родиною рушило вниз до річки. Сенатор Ланггальс, доктор Грабов і Жан-Жак Гофштеде звернули в протилежний бік.
Консул Будденброк, хоч трохи й змерз у тонкому сурдуті, стояв за кілька кроків від дверей, засунувши руки в кишені світлих штанів, і дослухався, як серед порожніх, мокрих, тьмяно освітлених вулиць затихала хода його гостей. Тоді обернувся й глянув на сіру чільну стіну будинку. Погляд його затримався на викарбуваному старовинним письмом написі над входом: «Dominus providebit» [26] . Ледь похиливши голову, він узявся за клямку. Двері важко зарипіли. Консул дбайливо замкнув їх за собою, потім зачинив другі двері й неквапом рушив лунким переходом. Назустріч йому спускалася сходами куховарка з повното тацею чарок, що тихо бряжчали.
— Де господар, Тріно? — спитав він.
— У їдальні, пане консул…
Обличчя її стало таке саме червоне, як і руки: вона була з села і дуже бентежилась.
Він пішов нагору, і ще в темній ротонді рука його мимоволі потяглася до кишені, де шелестів конверт. У кутку великої їдальні в одному канделябрі ще догоряли свічки, освітлюючи порожній стіл, У повітрі вперто тримався кислуватий запах цибуляної підливи.
Уздовж вікон, заклавши руки за спину, спокійно походжав Йоганн Будденброк.
Розділ десятий
— Ну, сину мій Йоганне, як себе почуваєш?
Він зупинився й простяг «консулові руку, білу, трохи закоротку, а проте гарну, як у всіх Будденброків. У тьмяному миготливому світлі недогарків його міцна ще постать вимальовувалась на тлі вишневих завіс темною тінню, біліли тільки напудрена перука та мереживне жабо.
— Не втомився? Я оце ходжу й прислухаюся до вітру… Препогана погода! А капітан Клот уже вийшов з Риги…
— Нічого, тату, все буде гаразд, як бог поможе.
— А чи можна на нього покластися? Хоч, правда, ви з господом богом приятелі…
Консулові полегшало: батько був у доброму гуморі.
— Я, бачите, заглянув сюди не тільки, щоб сказати вам на добраніч, тату… — почав він. — Але ви не будете гніватись, ні? Ось лист, він прийшов ще вдень, та я не хотів псувати вам такий веселий вечір…
— Мосьє Готгольд, voilа! [27] — Старий удав, що його нітрохи не хвилює синюватий Мнверт із печаткою, який йому подав син. — «Панові Йоганну Будденброкові sen. [28] у власні руки…» Вихований твій брат, Жане, нічого не скажеш! Я ще начебто на його другого листа не відповів, а він уже третього шле…
Його рожеве обличчя дедалі дужче хмурніло. Він сколупнув печатку, повернувся так, щоб світло з канделябра падало на папір, і рішучим порухом розгладив його. Уже саме Готгольдове письмо, здавалось, свідчило про зраду й бунт: у всіх Будденброків рядки лягали на папері навскоси, дрібні й легенькі, а в нього літери були високі, гострі, часом він зненацька натискав на перо і багато слів квапливо, товсто підкреслював.
Консул відступив до стільців під стіною, проте не сів — батько ж бо стояв, — тільки нервово схопився за високу спинку стільця і прикипів очима до старого. А той, схиливши набік голову й насупивши брови, швидко заворушив губами: почав читати…
«Тату!
Мабуть, я дарма сподіваюся, що у вас стане почуття справедливості, аби зрозуміти, як я обурився, не діставши відповіді на свого другого листа, такого нагального, листа з приводу добре відомої вам справи; відповідь (я вже не кажу яка!) надійшла тільки на перший лист. Мушу вам сказати, що поглиблювати в такий спосіб прірву, яка, бог тому свідок, пролягла між нами через вашу впертість, — великий гріх, і вам колись доведеться тяжко спокутувати його перед престолом Всевишнього. Дуже прикро, що від того дня, як я, хай і проти вашої волі, пішовши за покликом свого серця, взяв шлюб з нинішньою своєю дружиною і став власником крамниці, чим образив вашу надмірну пиху, ви так жорстоко й остаточно відвернулись від мене, але ваше теперішнє ставлення до мене вже волає до н ебес, і коли ви гадаєте, що своєю мовчанкою примусите мене сидіти тихо й покірно, то страшенно помиляєтесь. Купівельна ціна вашого щойно набутого дому на Менгштрасе становить сто тисяч марок, і мені відомо, що у вас винаймає помешкання ваш син з другого шлюбу і компаньйон Йоганн і що він після вашої смерті стане єдиним власником і фірми, й будинку. З моєю сестрою у Франкфурті та з її чоловіком ви склали умову, в яку я не буду втручатися. Та що стосується мене, старшого сина, то ви до того дійшли в своїй не гідній християнина лютості, що навіть слухати не хочете про виплату мені якогось відступного за мою пайку в домі! Я промовчав, коли ви після мого одруження й виділу сплатили мені сто тисяч марок і раз назавжди вирішили відписати в заповіті ще стільки ж і не більше. Тоді я навіть не знав до пуття вашого майнового стану. Тепер я знаю його краще, а що не маю підстави вважати себе за принципово позбавленого спадщини, то вимагаю в цьому окремому випадку сплатити мені відступне в розмірі тридцяти трьох тисяч трьохсот тридцяти п’яти марок, себто третини купівельної ціни. Я не хочу висловлювати своїх здогадів, чиєму злочинному впливові я завдячую таке ставлення до себе, яке досі мусив терпіти, але протестую проти нього з цілковитою правотою християнина ж ділової людини і востаннє запевняю вас, що коли ви не зважитесь задовольнити мої справедливі домагання, то я більше не зможу шанувати вас ні як християнина, ні як батька, ні як купця.
Готгольд Будденброк»
26
«Господь бачить наперед» (лат.).
27
От! (Франц.)
28
Скорочене від senior — старший (лат.).